На початку великої війни Україна майже не мала можливостей дистанційно встановлювати міни. Однак із появою нових типів дронів і боєприпасів це стало однією з ключових складових, яка допомагає вести оборону проти постійних російських наступів.
Якщо FPV-дрони стали основним засобом ураження цілей, а протитанкові рови та колючий дріт ускладнюють пересування ворога, то міни поєднують обидві ці функції. У підсумку виникає своєрідна синергія: агресор сповільнюється і стає вразливим до нових ударів як дронів, так і артилерії.
“Оборонка” розповідає, як еволюціонувало дистанційне мінування та відкрило для українських військових нові можливості впливати на рух росіян не лише на фронті, а й у тилу.
Робота саперів
На відміну від сьогодення, коли дистанційним мінуванням переважно займаються оператори дронів, на початку великої війни Україна майже не мала подібних засобів. Для встановлення мін на відстані придатними були лише реактивна система залпового вогню “Ураган” та Універсальний мінний загороджувач (УМЗ), але й ці системи мали свої обмеження.
УМЗ здатний за лічені хвилини встановити сотні протитанкових мін ПТМ-3 та протипіхотних ПОМ-2 і ПФМ-1С, проте дальність його застосування становить лише 100 метрів. Тому комплекс переважно використовували в тилу, де ризик його втрати був меншим.
“Ураган” же може запускати реактивні снаряди з протипіхотними мінами ПФМ-1С, відомими як “лепесток”, на відстань до 35 кілометрів. Проте через багаторічне виконання Україною зобов’язань за Оттавською конвенцією понад 3 мільйони таких протипіхотних мін було знищено. Не виключено, що частина “лепестків” для “Ураганів” усе ж збереглася в запасах, однак інформація про їхнє застосування у 2022 році залишається на рівні чуток.
“Фактично до 2022 року у нас не було засобів, які б дозволяли використовувати радянські системи для дистанційного мінування”, – розповідає “Оборонці” сержант 147-ї окремої артилерійської бригади “Бамблбі”.
Тому, коли російські колони підійшли до Києва, Харкова та інших міст, дистанційно перекрити їм шлях мінами було практично нічим. Натомість мінуванням займалися українські сапери та розвідники, які могли користуватися хаотичністю бойових дій та відсутністю сталої лінії фронту.
“Ми за допомогою лопат та інших пристроїв встановлювали міни в ґрунт і просто на землю. Інколи встановлювали їх на стіни будинків та дерева. Міна не панацея, але вона суттєво уповільнює просування і завдає ураження, яке може вплинути на перебіг бою”, – розповідає командир інженерно-саперного взводу 3-ї окремої штурмової бригади на позивний “Майкл”.
Попри свою ефективність, робота саперів супроводжувалася значними ризиками: доводилося не лише працювати з вибухівкою, а й підбиратися впритул до позицій противника, ризикуючи бути поміченими.
“Іноді, звичайно, були завдання, коли ми ставили міни прямо перед ворогом і вступали у стрілецькі бої. І скажу я вам, це було дуже неприємно, особливо коли, крім спорядження, яке важить кілограмів 20, на тобі висять ще пара мін по 10 кг кожна”, – розповідає старший офіцер відділу сил підтримки 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ підполковник Максим Дячук.
Перші системи
Уперше про повноцінне дистанційне мінування заговорили восени 2022 року. Саме тоді США вперше оголосили про передачу ЗСУ 155-мм снарядів RAAM-S, здатних переносити дев’ять протитанкових мін на відстань до 16 кілометрів.
Приблизно в той же період ЗСУ отримали й німецькі ракети AT2 SCATMIN для гусеничних РСЗВ M270/MARS та колісних HIMARS. Кожна така ракета несе касету з 28 протитанковими мінами AT2, які можна запускати на відстань до 38 км.
Поява цих засобів разом зі збільшенням використання розвідувальних дронів відкрила нові можливості для Сил оборони України. Тепер, не ризикуючи життям саперів, за допомогою артилерії можна було швидко мінувати шляхи пересування російської техніки, підступи до українських позицій, а подекуди й тилові ділянки, які противник використовував для логістики.
Дистанційне мінування відігравало значну роль в обороні Вугледару від механізованих атак. Відео: Валерій Залужний
Особливо ефективними міни виявилися проти великих механізованих колон росіян, які починали втрачати техніку ще на підході до українських позицій. Типовою була ситуація, коли штурмова колона зупинялася через підрив головного танка чи БМП, а піхота була змушена спішуватися. Це перетворювало колону на вразливу ціль для артилерії та дронів, що призводило до значних втрат техніки та піхоти.
“Ми от використовуємо французькі 155-мм САУ Caesar чи українські “Богдани”. Отримуємо інформацію від наших розвідок про рух противника і визначаємо квадрат мінування. Інколи були випадки, коли мінували територію прямо під час руху противника, і виходило досить ефективно. Декілька снарядів можуть замінувати квадрат десь кілометр на кілометр”, – каже “Бамблбі”.
Артилеристи 40 ОАБр мінують шляхи перед висуванням ворога. Відео: 40 ОАБр
Ближче до початку 2025 року українські військові почали отримувати 155-мм снаряди ADAM, здатні нести 36 протипіхотних мін на 17 км. Це стало своєрідною відповіддю на зміну тактики ворога. Через поширення FPV-дронів і дистанційне мінування росіяни дедалі рідше залучали важку техніку до штурмів, натомість покладаючись на легку техніку або намагаючись просочитися повз українські позиції пішки. Протипіхотні міни якраз і дозволяли ускладнити просування таких груп.
Втім, попри ефективність цієї тактики, усі передані Україні боєприпаси для дистанційного мінування мають спільний недолік – вони дефіцитні. Загалом США офіційно передали понад 100 тисяч снарядів RAAM-S та невідому кількість ADAM.
Тому паралельно з мінуванням артилерією розвивався й інший напрямок.
“Баба-яга” мінує
Брак снарядів для дистанційного мінування і надалі змушував військових залучати саперів до мінування. Однак через поширення FPV-дронів це ставало дедалі небезпечнішим. Окрім того, поява “кілзони” у 15-20 км, де ризик бути знищеним дроном надзвичайно високий, вплинула і на застосування артилерії для мінування.
“Десь ближче до 2024 року усім уже стало зрозуміло, що нести декілька мін на відстань 7-8 км – ну це капець. Тому поступово від цього почали відмовлятися і стали частіше використовувати дрони для мінування”, – каже Дячук.
Поширення дронів дало новий поштовх розвитку дистанційного мінування на фронті. Особливо цьому сприяли поява та дедалі активніше використання у 2023 році дронів-бомберів, які росіяни прозвали “Бабою-Ягою”.
Завдяки здатності переносити вантажі вагою у кілька десятків кілограмів українські дронарі швидко зрозуміли потенціал поєднання бомбера з мінами та почали застосовувати їх для дистанційного мінування. В підрозділах стали з’являтися окремі екіпажі дронарів-мінерів, які можуть не лише “засівати” поля десятками мін за один виліт, а й перекривати ворожі логістичні шляхи, мінувати позиції і місця зосередження сил.
Разом із новими засобами військові отримали нові можливості на полі бою. Наприклад, якщо ворогу вдається розмінувати частину мін і зробити прохід у мінному полі або ж просто обійти міни, дрони можуть оперативно “засіяти” цю ділянку.
31 ОМБр відбиває штурм завдяки дистанційному мінуванню, дронам і артилерії. Відео: In Factum
Із часом до дистанційного мінування долучили й наземні роботизовані комплекси (НРК) з протитанковими мінами, а також FPV-дрони, обладнані системами скиду протипіхотних мін.
Самі FPV-дрони теж перетворилися на своєрідні міни. Їх дедалі частіше застосовують не як звичайні камікадзе, а для засідки, як “ждунів”.
Зросла і дальність мінування. Мінуються не тільки позиції на фронті, а й тилові райони на глибині 30-40 км. Крім того, СОУ застосовують дрони-бомбери та “мідлстрайки”, які можуть літати на відстань до 300 км, для мінування доріг у глибокому тилу ворога, зокрема на окупованому півдні.
Відсутність мін
І хоча тренд дистанційного мінування почав стрімко поширюватися серед українських військових, він також мав свої виклики.
Перші дрони, які використовували для мінування, ще не мали штатних систем скиду, тому військовим доводилося самотужки вигадувати способи кріплення мін. Паралельно виникла інша проблема – поступово вичерпувалися запаси радянських мін, тоді як українське виробництво лише набирало обертів.
“Ми всі взагалі не вірили, що вони можуть закінчитися. Нам у перші два роки вторгнення міни відсипали КАМАЗами, і ми їх вантажили в машини. А в 2025 році вже останні радянські ТМ-62 закінчувалися”, – згадує Дячук.
Щоб розв’язати цю проблему, українські військові, попри всі ризики, почали створювати “підвальні лабораторії”, де в кустарних умовах виготовляють міни. Інженери розбирали старі чи нерозірвані снаряди та друкували для нових мін корпуси і деталі на 3D-принтері. Самі міни також почали адаптувати під бомбери: змінюють підривники, маскують під різні об’єкти і додають хвостовики для кращої аеродинаміки і точності.
“Краще б орки нас не чіпали, адже своїм нападом вони лише розбудили нашу інженерну думку, яка зараз дозволяє нищити ворога в промислових масштабах”, – каже “Майкл”.
Поступово ситуація змінилася. У 2025 році Україна вийшла з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін, а українські виробники опанували випуск протипіхотних і протитанкових мін: ТМ-62, ПТМ-3, ПТМ-Л1 та інших. Крім того, виробники почали виробляти свої системи скидів, які дозволяють скидати до 40 мін одночасно.
“В цілому держава нас забезпечує мінами. Десь в окремих випадках залишаються ті, хто вже роками збирали снаряди самі і нічого не хочуть міняти. Вони просто приходять і просять вибухівку. А на питання: “А ви пробували хоч щось від держави взяти?” чую: “Ні, все х**ня”.
Не х**ня це все, виробники вже навчилися робити нормальні вироби. Ми інспектуємо і бачимо це”, – каже Дячук.
Вплинула на мінування також цифровізація армії. Якщо раніше кожну міну доводилося вручну позначати на паперовій карті та вносити в журнал, то зараз, завдяки системам ситуаційної обізнаності “Дельта”, “Кропива” та Mission Control, уся інформація вноситься в цифровому вигляді, а місця встановлення мін позначаються на GPS-карті.
Це, своєю чергою, дало командирам змогу точно розуміти, скільки мін розташовано на тій чи іншій ділянці фронту.
“Я от буквально можу відкрити “Дельту” і сказати вам, що на умовному квадраті 5 на 5 кілометрів у мене 20 тисяч мін”, – каже Дячук.
По той бік мінного поля
Звісно, росіяни так само не стояли на місці. На відміну від України, яка на початку 2022 року не мала подібних систем, вони не лише володіли ними, а й активно розробляли нові.
Від початку повномасштабного вторгнення вони застосовували касетні снаряди з мінами для РСЗВ “Град” та “Ураган” – як для мінування позицій українських військових і доріг, так і для ударів по мирних містах.
Окрім РСЗВ, росіяни активно використовували й новіші розробки, зокрема інженерну систему дистанційного мінування “Земледелие“. Ці системи здатні за кілька хвилин створювати цілі мінні поля із сотень протитанкових чи протипіхотних мін на відстані від 5 до 15 км. Саме “Земледелием” росіяни замінували територію навколо так званої “лінії Суровікіна” – смуги оборонних споруд, яку українські військові намагалися прорвати влітку 2023 року.
Росіяни й досі використовують “Земледелие” для мінування, поєднуючи його з мінуванням дронами. Застосовують вони й інші тактики, якими користуються СОУ, однак через менше поширення дронів-бомберів частіше залучають до мінування FPV-дрони, “Молнии” та “Шахеди“.
І хоча частину цих дронів вдається уражати дронами-перехоплювачами, це все одно не заважає ворогу мінувати дороги.
Російська “Молния” скидає міну ПТМ. Відео: Сергій “Флеш”
Через це основний тягар роботи, який ліг на плечі саперів, – розмінування доріг та убезпечення логістичних шляхів. Для цього боєприпаси намагаються знищувати прямо на місці за допомогою дронів та НРК.
Та окрім мін, які лежать на дорогах, залишаються міни, розкидані по полях України. Їхній пошук значно ускладнюється тим, що частина боєприпасів має пластикові корпуси без металевих деталей, тож знайти їх металошукачем практично неможливо. Для цього потрібні спеціальні міношукачі, чутливі саме до вибухівки.
Через це процес розмінування навіть невеликої ділянки території може затягнутися на кілька годин. Скільки ж часу знадобиться для розмінування решти території України, можна лише гадати.
